Мені, киянину у третьому поколінні, зовсім близькі перестороги тих мешканців нашого міста, які можна висловити однією фразою: "Києва, якого я любив вже немає". Можливо, це занадто категорично щодо "немає", але повністю відповідає реальності сьогодення те, що Київ мого дитинства фактично зникає. І мова не іде про знесення житлового фонду періоду масового панельного будівництва (так звані "хрущоби") або зникнення мережі убогих в своїй більшості "Гастрономів" та "Культтоварів". Мова іде про знищення ОБЛИЧЧЯ міста, його ландшафту, неповторності архітектурних ліній старого міста.

Агресивне і безсистемне ущільнення забудови в місті триває понад останніх п'ять років. Цей процес потворного містобудування має кілька далекоглядних соціальних наслідків для життя місцевої громади.

Перше, погіршення якості життя внаслідок надмірного зростання техногенного навантаження на природне довкілля (вирізання парків, забудови ландшафту київських гір), зростання навантаження на міську інфраструктуру, насамперед електромережі (нерідко призводять до відключення світла), водопроводу і колектору.

Власне людина як жива істота потребує життєвого простору, який окреслений, як мінімум придомовою територією з дитячими майданчиками і маленькими зонами зелених насаджень. Забудовники разом з міськими депутатами, які дають дозвіл на плюндрування міста, ущільнюють нас як звірів в клітці зоопарку. Як відомо, за таких дискомфортних умов тварини довго не живуть!

Друге, втрата власного обличчя міста, його історико-архітектурної і ландшафтної унікальності, що підтверджують і дані соціологічних опитувань. Так, більшість опитаних Центром СОЦИС жителів міста ще два роки тому зазначали, що для них Київ означає дніпровські кручі, старе місто з Подолом, квітучі каштани, Володимирська гірка. Але аж ніяк не новітні хмарочоси, які врізаються в живе тіло міста навіть в самих святих місцях, серед яких дніпровські схили, що пам'ятають Хрещення Русі.

Новоспечені кияни за пропискою, але не за духом і вболіванням за місто, нерідко радіють модернізації Майдану. Але моя давня приятелька з Відня (знайомі понад двадцять років) Сюзана Бешанер, дивлячись на ці урбаністичні перетворення влучно зауважила: "Чого ви так радієте євроремонту?". Безумовно треба будувати нове якісне і комфортне житло, але не на святих місцях, знищуючи неповторність, яка визначає ОБЛИЧЧЯ міста, його унікальність.

Але бажання отримати максимальні прибутки штовхає забудовників на руйнацію міста, тоді як поза їхньої уваги залишається масштабний і довготривалий проект модернізації (або навіть знесення) горезвісних "хрущоб", які хоча і розкидані по всьому місту, але в окремих районах утворюють цілі квартали.

Третє, загострення соціальної ситуації, протистояння між забудовниками і жителями прилеглих до забудови будинків. Подібне протистояння є намаганням захистити свої права на безпечне життя (фіксує зростання громадянської активності) і водночас демонструє рівень готовності місцевої влади у вигляді міської та районних рад, мера підтримати або не підтримати вимоги жителів. Новим феноменом можна вважати створення квазі громадських організацій які відстоюють інтереси забудовників, фабрикують документи про громадську підтримку (громадські слухання і обговорення). Також є випадки, коли захист від одного забудовника створюється для надання такої можливості іншому забудовнику.

Четверте, зміна уявлень про престижність зон проживання в місті. Корінні мешканці центральних районів міста стають першими жертвами ущільнення забудови внаслідок престижності такої нерухомості (торговельно-розважальні центри, офісні приміщення та елітне житло) для продажу. Максимальне ущільнення в центрі міста за дефіциту зон відпочинку і надмірної загазованості повітря перетворюють центр у все менш придатне місце для життя.

Як бачимо, нас чекають сумні перспективи, і тому привабливість життя в столиці стає все більш примарною. Не дивно, що можновладці з київською пропискою знов-таки варварські опановують прилеглі території і ведуть наступ на приміську територію, подовженість якої все сягає понад сорок кілометрів. Прошу на це звернути жителів інших регіонів країни, які все ще мріють залишитись в Києві. Киянам не скільки за датою народження, а за відчуттям вболівання за місто, варто продовжувати битву за Київ, оскільки більше немає кому захищати МІСТО і його майбутнє.

Олександр Стегній